Протягом трьох місяців 2016 року громадянин самовільно обробляв земельну ділянку площею понад 15 гектар, яку засіяв соняшником. Земля перебувала у постійному користуванні туберкульозної лікарні Запорізької області, яка її не використовувала. Обвинувачений під час судового засідання свою вину не визнав та пояснив, що на початку 2016 року він звернувся до головного лікаря комунальної установи з проханням надати дозвіл на обробку земельної ділянки, яка розташована поблизу вказаного закладу охорони здоров’я. На його прохання головний лікар комунальної установи відповів згодою, тож у травні 2016 року він засіяв ділянку соняшником.
За висновками судово-економічної експертизи внаслідок цих дій було заподіяно шкоду в сумі 199 тис. грн. Рішенням суду першої інстанції громадянин був визнаний винним у вчиненні злочину. Але Верховний Суд, розглядаючи справу, підтвердив, що обвинувачений користувався земельною ділянкою на підставі усної згоди головного лікаря комунальної установи та голови сільської ради, тож призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Посадових осіб до відповідальності притягнуто не було.
Встановлено, що сільський староста вимагав від керівника фермерського господарства систематично сплачувати йому неправомірну вигоду за протиправне користування земельною ділянкою. У разі відмови посадовець погрожував передати ці землі іншій особі.
У середу, 25 липня 2018 року, у своєму службовому кабінеті сільський староста отримав від керівника фермерського господарства 13 тис грн, після чого зобов’язувався закрити очі на самовільне використання земельної ділянки.
Практика застосування ст. 197-1 Кримінального кодексу України (далі — КК) «Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» відзначається достатньою активністю. Так, за інформацією Верховного Суду, лише протягом 2018–2019 рр. за вчинення злочинів, передбачених цією статтею КК, засуджено 109 осіб. Однак аналіз матеріалів судової практики засвідчує наявність і деяких інших, уже менш втішних тенденцій. Ідеться, зокрема, про те, що при кримінально-правовій оцінці відповідних діянь правозастосувачі зіштовхуються з низкою дискусійних питань, викликаних неоднозначністю як положень самої ст. 197-1 КК, так і пов’язаних із нею приписів регулятивного законодавства. Уніфіковану позицію стосовно вирішення багатьох із цих питань не вдалося виробити й дотепер, що негативно позначається на передбачуваності КК, нерідко призводить до закриття кримінальних проваджень, скасування судових рішень та, як наслідок, до зниження запобіжного потенціалу аналізованої кримінально-правової заборони
